Узагальнюючі праці з українського літописання у вітчизняній історіографії 1918-1920-х рр.

Abstract

У статті з’ясовуються інформативні можливості, авторські погляди, а також основні дослідницькі методи, використані в оглядах історії українського літописання, що були вміщені до узагальнюючих праць 1918–1920-х рр. з українського джерелознавства та історіографії. Встановлено, що в цей період визначальною рисою переважної більшості розглянутих робіт залишалася позитивістська методика наукового дослідження, котра полягала у виявленні, нагромадженні та іманентному аналізі фактичного матеріалу. Попри брак нових оригінальних спостережень «Нарис української історіографії» Д. Багалія можна розглядати як спробу синтезувати відомості про українські літописні джерела. Яскраво виражена джерелознавча спрямованість «Нарису…» продуктивно позначилась на комплексності дослідження, оскільки сприяла встановленню складу, автентичності, достовірності та інформаційного потенціалу джерельної бази літописних пам’яток. Протягом 1918–1920-х рр. українські науковці, зокрема П. Клепацький, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, приділяли значну увагу створенню лекційних курсів для студентів закладів вищої освіти, у яких містяться різні за обсягом розділи, присвячені характеристиці літописних пам’яток. Найбільшою детальністю виділяється виконаний П. Клепацьким в «Огляді джерел до історії України» аналіз корпусу літописних пам’яток ХІ–ХVІІ ст. Натомість в «Огляді української історіографії» Д. Дорошенка історія українського літописання викладена занадто конспективно. Найсуттєвіші змістові прогалини притаманні лекційному курсу І. Крип’якевича, у якому основну увагу зосереджено на «Історії русів», внаслідок чого історико-літературні твори ХVІ – першої половини ХVІІІ ст., практично випали з поля зору укладача. Автори розглянутих узагальнюючих праць у цілому підтримували шахматовську концепцію розвитку східнослов’янського літописання.