Українське літописання в узагальнюючих працях 1918–1920-х рр. з історії вітчизняної літератури

Abstract

У статті з’ясовуються інформативні можливості, авторські погляди, а також основні дослідницькі методи, використані в оглядах історії українського літописання, що були вміщені до узагальнюючих праць 1918–1920-х рр. з історії української літератури. Встановлено, що в цей період провідною залишалася позитивістська методика наукового дослідження, котра полягала у виявленні, нагромадженні та іманентному аналізі фактичного матеріалу. Найвагомішим надбанням літописознавства слід визнати «Історію української літератури» М. Грушевського, котра, незважаючи на деякі суперечливі положення, відзначається оригінальністю поглядів, теоретичною глибиною, увагою до питань методики й багатством опрацьованих джерел. Праця М. Грушевського становить собою органічну цілість, об’єднану концепцією безперервності розвитку літературного процесу, зокрема й літописання, на українських землях. Скрупульозний порівняльно-текстологічний аналіз, встановлення пропусків, розривів викладу матеріалу, редакторських вставок, ідейних поглядів імовірних авторів і стильових особливостей дають змогу досліднику концептуально трактувати літописи ХІ–ХVI ст. як історико-літературні пам’ятки, тобто окремий об’єднувальний жанр, що включає різноманітні первинні жанри літератури та фольклору, історичні документи тощо. Однак через відсутність позалітописних паралельних джерел частина авторських реконструкцій залишаються гіпотетичними. Вагоме значення мають і запропоновані М. Грушевським зауваження щодо практичного застосування розробленої О. Шахматовим методики вивчення літописних текстів. Високим рівнем наукового аналізу, детальністю, чіткістю й доступністю викладеного матеріалу вигідно вирізняється «Історія української літератури» М. Возняка, автор якої послідовно дотримується шахматовської схеми розвитку східнослов’янського літописання.